Архів категорій ˜Югославія. Нові Південно-слов'янські держави.

За оцінками дослідників, тут проживає до 60 тис. осіб українського походження. їхні предки у XVIII-XIX ст. переселилися на Балкани із Закарпаття та Галичини. Як і в Словаччині, лише частина називають себе українцями, решта - русинами. Переважна більшість русинів-українців є жителями сіл і малих містечок, що займаються рільництвом. Урбанізаційний процес, що посилився починаючи з 60-х років, різко змінив традиційний селянський уклад життя русинсько-української громади. Молоді потягнулися до міст, підвищився їхній освітній і фаховий рівень, проте, відірвані від рідного середовища, вони швидко денаціоналізувалися. Читати повністю…

Змушені йти назустріч М. Джукановичу сербські діячі у 2002 р. погодилися на реорганізацію СРЮ в державне утворення конфедеративного типу під назвою Співдружність Сербії та Чорногорії. За наполяганням М. Джукановича, було ухвалено, що держави-члени мають право через три роки вийти зі Співдружності (чим, як вважають, не промине скористатися Чорногорія).
З розпуском СРЮ без посади залишився її колишній президент В. Коштуніца. На вакантну посаду президента Сербії у 2004 р. було обрано політичного діяча прозахідної орієнтації Бориса Тадича, який оголосив своєю стратегічною метою вступ Сербії до ЄС і НАТО. Читати повністю…

Світова громадськість неоднозначно поставилася до цієї акції. Все ж Мілошевич змушений був прийняти натовський ультиматум. Югославські війська і сербська адміністрація залишили Косово, територію краю зайняли багатонаціональні миротворчі сили ООН. Біженці повернулися до своїх домівок (здебільшого зруйнованих або спалених). Бомбардування авіацією НАТО території СРЮ, зайняття Косова миротворчими силами ООН підірвали позиції С. Мілошевича. У СРЮ активізувалася діяльність опозиційних сил, що призвело наприкінці 2000 р. до падіння його режиму. Читати повністю…

Воєнний конфлікт на Балканах, який тривав чотири роки, дорого обійшовся народам колишньої Югославії. Жертвами війни стали від 100 до 200 тис. чол. Кількість біженців і переміщених осіб, зігнаних війною з рідних місць, перевищила 1 млн чол., з них півмільйона знайшли притулок за кордоном. У 1998-1999 pp. виник новий гострий конфлікт - тим разом навколо Косова. Переважно албанське населення цього краю, що входив до складу Республіки Сербії (СРЮ), зазнавало утисків з боку сербських властей. Читати повністю…

Воєнні дії супроводжувалися нечуваною жорстокістю щодо мирного населення, проведенням «етнічних чисток». Міжнародне співтовариство (ООН, НАТО, Європейський Союз) протягом 1992-1995 рр. неодноразово намагалося загасити вогнище війни у Боснії та Герцеговині, проте ці заходи виявилися недостатньо ефективними. Нарешті, за активного сприяння уряду США, у листопаді 1995 р. поблизу м. Дейтона (штат Колорадо) відбулися переговори президентів Сербії, Хорватії, Боснії та Герцеговини, які дали позитивні результати. На їх основі у грудні того ж року в Парижі було підписано мирну угоду щодо Боснії та Герцеговини, яка передбачала припинення воєнних дій у республіці. Читати повністю…

Конфлікт було пригашено, і македонська влада вживає заходів, спрямованих на остаточну ліквідацію напруження з етнічними албанцями. Після проголошення незалежності чотирьох республік розпад СФРЮ став доконаним фактом. У квітні 1992 р. в Белграді було проголошено створення нової федерації - Союзної Рес¬публіки Югославії (СРЮ) у складі двох республік - Сербії та Чорногорії. її населення становило 10,4 млн чол. (СФРЮ налічувала 23,6 млн). Фактичним лідером федерації став президент Сербії, а з 1997 р. - президент СРЮ С. Мілошевич. Він спирається на очолювану ним Соціалістичну партію Сербії (колишні комуністи), яка має найбільше місць у федеральному та республіканському парламентах. Читати повністю…

Найтрагічніші події розгорнулися в Боснії та Герцеговині -республіці зі змішаним населенням, яке складають слов’яни-мусульмани, серби та хорвати. У жовтні 1991 р. парламент Боснії та Герцеговини проголосив незалежність країни. У відповідь на це серби і хорвати на територіях республіки, де вони переважали, самочинно проголосили свої «держави». Боснія та Герцеговина фактично виявилася розколотою на три державні утворення - мусульманське, сербське і хорватське, між якими розгорілася кривава війна. Читати повністю…

Розпочалися кровопролитні бої між хорватськими і сербськими воєнізованими формуваннями (останніх активно підтримували регулярні частини югославської армії), у ході яких загинули понад ЗО тис. чол. За сприяння ООН та інших міжнародних організацій воєнні дії в Хорватії було припинено. Згодом було врегульовано питання про повернення до складу Республіки Хорватії самопроголошених сербських територіальних одиниць. Суспільно-політичний розвиток Хорватії впродовж перших років її незалежності гальмували прояви авторитаризму з боку президента республіки Франьо Туджмана. Читати повністю…

Незабаром на порядок денний постало питання про долю федерації. На початку 1990 р. правляча партія - СКЮ розпалася на республіканські організації. У республіках створювалися нові політичні партії й угруповання. На виборах до республіканських парламентів Словенії, Хорватії, Боснії та Герцеговини, Македонії перемогли опозиційні, національно орієнтовані партії. У Сербії та Чорногорії верх взяли комуністи, що стояли на позиціях безумовного збереження Югославської федерації. Очолив цей напрям лідер сербських комуністів Слободан Мілошевич, обраний президентом Сербії. Читати повністю…

Поліпшився загальний політичний клімат у країні. Югославські громадяни одержували більший доступ до джерел інформації, можливість поїздок за кордон. Лібералізація суспільно-політичного життя винесла на по¬верхню національні суперечності. Зростання національної свідомості й прагнення югославських народів до більшої самостійності наштовхнулися на фактичне переважання сербів у керівних структурах СФРЮ. Міжнаціональні протиріччя знаходили прояв і в історично складеній нерівномірності економічного та культурного розвитку різних республік і країв Югославії. Читати повністю…

У галузі зовнішньої політики Югославія досить швидко вийшла з дипломатичної ізоляції, встановила зв’язки із США, країнами Західної Європи й «третього світу». Разом з тим, з ініціативи післясталінського радянського керівництва було нормалізовано відносини з СРСР. При цьому про повернення ФНРЮ під владу Москви не було й мови. Запровадження «самоврядного соціалізму» з елементами ринкової економіки сприяло пожвавленню господарської діяльності. До середини 60-х років у країні в результаті індустріалізації провідними стали такі галузі, як машинобудування, радіотехніка, нафтопереробна, хімічна, легка промисловість. Читати повністю…

Керування державними підприємствами передавалося їх трудовим колективам, які обирали робітничі ради. Це був крок до відмови від прийнятої в СРСР і його сателітах командно-адміністративної системи. Стали дедалі ширше використовуватися ринкові регулятори господарства. Водночас югославське керівництво відмовилося від продовження примусової колективізації, розпочатої в 1949 р. У 1953 р. переважну більшість «селянських трудових кооперативів» було розпущено. Читати повністю…

На відміну від керівників інших східноєвропейських країн, які були не більш ніж маріонетками Москви, Тіто і його соратники відігравали самостійнішу роль. КПЮ спиралася на досить широку соціальну базу, мала репутацію організатора масової боротьби проти окупантів. В Югославії не було радянських військ та й взагалі СРСР знаходився на значній відстані від країни. Враховуючи ці обставини, югославське керівництво при всій відданості комуністичним ідеям, Радянському Союзові й особисто Сталінові, діяло досить незалежно, не оглядаючись на Москву. Читати повністю…

У листопаді 1945 р. проведено вибори до Установчої скупщини (зборів). Виборчий механізм повністю перебував у руках компартії, й вона забезпечила потрібний результат: за КПЮ та її прибічників «проголосували» 90 % виборців. Комуністи одержали практично всі місця у скупщині.
29 листопада 1945 р. Установча скупщина проголосила Югославію Федеративною Народною Республікою (ФНРЮ). У січні 1946 р. було ухвалено конституцію, згідно з якою Югославія ставала союзною державою, до складу якої увійшло шість республік: Сербія (з двома автономними утвореннями -Воєводина і Косово), Хорватія, Словенія, Боснія та Герцеговина, Македонія, Чорногорія. Читати повністю…

У квітні 1941 р. Югославія стала жертвою агресії з боку Німеччини та її союзників. Однак загарбники відразу ж наштовхнулися на збройний опір. Зокрема, широкого розмаху набрав партизанський рух, організований компартією Югославії. На його чолі став лідер КПЮ Йосип Броз Тіто. На базі партизанських загонів сформувалися регулярні військові частини - Народновизвольна армія Югославії (НВАЮ). У 1944 р. вона вже контролювала значну частину території країни. В ході антифашистської боротьби створювалися владні структури майбутньої комуністичної диктатури. Читати повністю…