У другій половині 70-х років головною міжнародною проблемою залишався захист людства від ядерної катастрофи. Новий етап гонки озброєнь розпочали США, оголосивши у липні 1977 р. про наміри озброєння своїх армій нейтронною бомбою та самонацілюваними ракетами. Сполучені Штати свідомо втягували Радянський Союз у таке своєрідне «змагання», а кремлівське керівництво без тіні сумнівів приймало виклики Заходу, не беручи до уваги непропорційності економічних потенціалів двох систем. Відповідь Москви на виклик Вашингтона була така: «ракета на ракету», «літак на літак», «танк на танк». Радянська танкова армада у Європі зросла до гіпертрофованих розмірів. Дві ворогуючі наддержави уважно стежили за озброєнням одна одної. Закінчення 1978 р. строку дії Угоди ОСО-1 відкривало нові можливості для обопільного озброєння. Для того щоб контролювати цей процес, Радянський Союз і Сполучені Штати підготували новий документ: у червні 1979 р. у Відні Л. Брежнєв та Дж. Картер підписали Договір про обмеження стратегічних озброєнь (ОСО-2). Він був ширший за попередню угоду, обмежував кількість пускових установок міжконтинентальних балістичних ракет наземного базування, на підводних човнах і важких літаках-бомбардувальниках. Наприкінці 70-х років СРСР встановив у східноєвропейських країнах СС-20.

Лишити коментар

Ви повинні Війти, щоб лишити коментар.