В Італії на окупованій Німеччиною території створювалися численні партизанські загони, що носили ім’я Дж. Гарібальді. З осені 1943 р. проти окупантів розгорнулися воєнні дії, які координував Комітет національного визволення.
В Югославії сили руху Опору були поділені: частина підпорядковувалась емігрантському урядові в Лондоні, а більшість очолювали комуністи під проводом Йосипа Броз Тіто. Вже в листопаді 1942 р. вони сформували Народно-визвольну армію, яка визволила від окупантів частину території країни.
У Польщі основною силою руху Опору була Армія крайова, яка підлягала еміграційному уряду в Лондоні. Героїчними виступами проти окупантів було повстання євреїв у Варшавському гето у квітні-липні 1943 р. і Варшавське повстання у серпні-вересні 1944 р.
В азіатських країнах - Китаї, В’єтнамі, Бірмі, Індонезії, на Філіппінах - патріотичні сили контролювали цілі райони. Серед учасників антияпонського руху в цих країнах не було єдності: між собою змагалися національно орієнтовані сили й ті, на чолі яких стояли комуністи. Партизани, об’єднані в Національну армію Бірми, допомогли англійським військам визволити значну частину території країни. Значних успіхів у боротьбі з окупантами на завершальному етапі війни досягла Антияпонська армія народів Малайї.
Рух Опору в країнах Європи і Азії відіграв важливу роль у досягненні перемоги над ворогом.

Запис опублікован 7 Январь 2011 о 01:37 в категорії: Посилення боротьби в окупованих країнах під впливом перемог союзників.

Лишити коментар

Ви повинні Війти, щоб лишити коментар.